Чорноморська минувшина

ВОДА, ЩО ЗМІНИЛА СВІТ: ГЕОАРХЕОЛОГІЯ ПРИЧОРНОМОР’Я КРІЗЬ ПРИЗМУ БІБЛІЙНОЇ КАТАСТРОФИ

2025-11-21T09:19:05+02:00

Стаття присвячена дослідженню геоархеологічних даних Причорномор’я у контексті біблійної історії про Всесвітній потоп. Аналізуються біблійні джерела, зокрема Книга Буття (розділи 6–9), що містить чітку хронологію подій, пов’язаних із потопом за часів Ноя. Опис подій з посиланням на відкриття «джерел великої безодні» (Бут. 7:11) розглядається як свідчення тектонічної та вулканічної активності.

ПРОЄКТ УКРАЇНСЬКО-ОСМАНСЬКОЇ УГОДИ 1669 РОКУ

2025-11-21T09:19:11+02:00

У статті висвітлюється підготовка українсько-османської угоди 1669 р. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, наукової об’єктивності, діалектичному підході до аналізу історичних явищ. Наукова новизна полягає у висвітленні позицій та рівня політичної свідомості козацької старшини другої половини XVII ст., прагнення Петра Дорошенка здобути суверенітет Війська Запорозького. Реалізація мети за традиціями ранньомодерної доби вбачалася у прийнятті Україною протекції сюзерена. Дипломатичні зусилля гетьмана були спрямовані на пошук компромісів між Чигирином та Константинополем. Проєкт документу яскраво засвідчив про домінування у правобережної старшини ідеї власної держави в етнічних межах проживання українців. Наголошується, що угода з Оттоманською Портою мала аналогічний характер союзів останньої з низкою країн Північного Причорномор’я та Балкан. Водночас гетьман трактував «підданство» як протекторат на добровільних засадах суверенних сторін із взаємною відповідальністю, властивих європейській історичній традиції.

ВІДНОСИНИ ГЕТЬМАНЩИНИ, КНЯЗІВСТВ МОЛДАВІЇ ТА ВАЛАХІЇ ЧЕРЕЗ ЛИСТИ ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ: ЇХ ІНФОРМАТИВНІ МОЖЛИВОСТІ, ШЛЯХИ ПЕРЕДАЧІ ТА ПОСЛАНЦІ

2025-11-21T09:19:13+02:00

У статті розглядаються питання міжнародної активності Гетьманщини часів гетьмана Івана Мазепи, в умовах московської заборони вести дипломатичні переговори з правителями сусідніх держав. Листування гетьмана Івана Мазепи з володарями Валахії та Молдови за інформативними можливостями можна поділити на дві групи. Перша група щодо засобів і можливості листування. Контрагенти передавали листи через власних посланців. Передавали інформацію один одному керівники держав й в усній формі. Міжнародними «листоношами» були й представники духовенства. Вона містить військово-політичні аспекти взаємин Гетьманщини, Молдови та Валахії. В листах йдеться про військову розвідку козаків на території Дунайських князівств та збиранням інформації про Австрію, Османську імперію, Річ Посполиту. Друга група інформації стосується місця Гетьманщини, Молдови та Валахії в системі міжнародних відносин. Листування гетьмана Івана Мазепи з господарями Дунайських князівств містять важливу інформацію під постійним моніторингом ситуації в сусідніх країнах.

«ОЧАКІВСЬКА ТАТАРІЯ» У ДОСЛІДЖЕННЯХ ТА ІКОНОГРАФІЇ ПОЛЬСЬКОГО ІНЖЕНЕРА ЙОГАННА ГЕНРІХА МЮНЦА (1781–1783 рр.)

2025-11-21T09:19:16+02:00

Стаття присвячена малюнкам військового інженера Речі Посполитої, швейцарця Йоганна Генріха Мюнца, які складають ґрунтовну іконографію земель Південної України. Вивчення художньої спадщини Й. Г. Мюнца дозволяє відтворити не тільки історію Очаківської Татарії на початку 1780-х рр., але й вивчити тогочасний стан природи та економіки цього історико-географічного краю. Адже поряд з дуже інформативними малюнками художник та військовий інженер залишив докладні описи економічного, геологічного, ботанічного та етнографічного характеру цього надзвичайно цікавого історичного регіону південної частини України.

ПОВСЯКДЕННЯ РОЗБІЙНИЦЬКИХ ВАТАГ ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКОГО СТЕПУ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ СУДІВ КІНЦЯ ХVІІІ СТ.)

2025-11-21T09:19:19+02:00

Стаття присвячена характеристиці елементів повсякдення грабіжницьких ватаг на теренах Південної України. Тема актуальна у контексті історії повсякденності та соціальної історії. Кримінальні правопорушення, кримінальний спосіб життя, зазвичай, сприймаються як нетипові явища, анти-норму. Але для певних категорій людей це стає буденністю, через яку можна краще розуміти історію соціуму в цілому. Зарубіжна історіографія з часу появи роботи Е. Гобсбаума «Бандити» (1969 р.) досить добре опрацювала проблеми вивчення бандитизму; осмислення соціальної і кримінальної складової даного явища. У вітчизняній історіографії увага до деструктивних, асоціальних елементів суспільства лише набуває популярності. Та все ж позитивним зрушенням є залучення дослідниками різних історичних періодів матеріалів судових кримінальних справ для характеристики повсякденного життя, простолюду насамперед.

Стаття ґрунтується на матеріалах судових установ регіону кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. Розглянуто три кейси грабіжницької діяльності за 1796–1799 рр. угруповань І. Тарана, О. Бандурченка та Л. Сірого, справи яких перебували на апеляції у Новоросійській палаті суду і розправи. Окремі доповнення взято з інших справ такого типу.

Аналізуються наступні складові розбійницького життя: склад груп, територія діяльності, способи пересування; номенклатура здобичі; потенційні жертви і переслідувачі; облаштування побуту (укриття, харчування, дозвілля); результативність боротьби з вказаним явищем. Учасниками розбійницьких ватаг були переважно молоді чоловіки віком 20–30 років, які йшли із сіл у пошуках заробітку. Групи створювалися ситуативно, постійним супутником такого життя був алкоголь. Цікавим сюжетом, який потребує додаткового осмислення, є проблема відносин криміналітету і місцевого населення. Певні категорії населення за своїми заняттями чи за місцем проживання більше перебували у зоні ризику зустрічі з розбійниками. За заняттями це були: чумаки, чабани, лісники, рибалки, які займалися своїм промислом у безлюдних місцях. За місцем проживання більше нападам піддавалися садиби селян, що жили на окраїнах, віддалених хуторах; садиби поміщиків, де тимчасово не було господаря чи господарювала жінка. Якась частина поселян та поміщиків вступала у зговір з грабіжниками: надавали їм притулок та забезпечували харчуванням за винагороду, скуповували крадене.

Зроблено висновки про відповідність описаних явищ бандитизму ідентичним загальноєвропейським процесам. Наголошено на регіональній специфіці, обумовленій великими слабко контрольованими просторами краю, зламом традиційного укладу життя.

ФІНАНСУВАННЯ МІСЬКИХ ПРОЄКТІВ В ОДЕСІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

2025-11-21T09:19:21+02:00

Стаття присвячена аналізу системи фінансування міських проєктів в Одесі у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Досліджено джерела доходів міського бюджету, роль позик, податків, приватних інвестицій та благодійних внесків у реалізації інфраструктурних ініціатив. Значну увагу приділено участі місцевої громади, меценатів, підприємців та представників національних громад у фінансуванні будівництва шкіл, лікарень, вулиць, культових споруд та інших об’єктів. У роботі також використано архівні документи та матеріали періодичної преси, що дозволяє простежити механізми розподілу й контролю бюджетних коштів на рівні міського самоврядування.

СЮЖЕТИ РОЗБУДОВИ ОДЕСЬКОГО ПОРТУ (КІНЕЦЬ ХVІІІ – ХІХ ст.)

2025-11-21T09:19:25+02:00

У представленій публікації розглянуто розвиток порту в Хаджибеї (Одесі) упродовж досліджуваного періоду. Завдяки залученню архівних і опублікованих джерел розглянуто особливості цього процесу. Одеський порт з’явився на місці Хаджибея, який мав розгалужену портову інфраструктуру й посідав вагоме місце в торгових зв’язках із Стамбулом. Після включення Хаджибея до складу Російської імперії розпочалася нова сторінка його історії під назвою Одеса. З’ясовано роль іноземних переселенців у розвитку Одеси як провідного торгового міста в Північному Причорномор’ї. Проаналізовано особливості зовнішньої торгівлі в першій половині ХІХ ст. Відзначено зростання товарообігу при значному домінуванні експортної продукції, основну частину якої складала зернова продукція. Розглянуто значення режиму порто-франко для економіки міста та позицію російського уряду стосовно його діяльності.

Простежено основні напрями модернізації Одеського порту в другій половині ХІХ ст. та наслідки для його діяльності. Здійснено статистичний огляд основних торгових операцій через порт. Зазначено, що в 1870 р. збільшилась пропускна здатність порту і виріс товарообіг від зовнішньоторговельних операцій. Доведено, що обсяг експорту зернових залежав від урожайності в регіонах, звідки вони підвозились до Одеси, та економічної ситуації на європейських ринках. Так неврожайний 1880 р. у південному та східному регіонах України та успішні торгові операції хлібною продукцією США в європейських країнах, негативно позначились на товарообігу Одеського порту.

У 1890–1900 рр. ситуація стабілізувалась. У цей період успішно розвивалась внутрішня морська торгівля й активізувались вантажоперевезення до Одеси з інших портів імперії. Упродовж ХІХ ст. Одеса впевнено посідала позиції головного порту в Причорноморському регіоні.

«ХЛІБ КОЗАЦЬКИЙ»: НАРИСИ ДО ІСТОРІЇ ХАРЧУВАННЯ ОСМАНСЬКИХ КОЗАКІВ У 1853–1877 РОКАХ

2025-11-26T11:17:12+02:00

Стаття присвячена аналізу харчової культури османських козаків середини ХІХ ст. як індикатора соціальної, етноконфесійної та політичної ідентичності. На основі османських архівних документів, мемуарів Михайла Чайковського (Садик-паші) та інших спогадів розглядається трансформація традиційної козацької харчової культури в умовах імперських реформ, військової служби й мультиетнічного середовища Балкан. З’ясовано, що харчові практики — споживання м’яса, алкоголю, «військової чорби» — ставали символічними маркерами «свого» і полем міжконфесійних конфліктів, виконуючи водночас функцію збереження ідентичності та культурного трансферу.

ПОЛІТИКА ТА ЗАХОДИ МІСЦЕВОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В КРИМУ ЩОДО КРИМСЬКИХ ТАТАР ПІД ЧАС КРИМСЬКОЇ (СХІДНОЇ) ВІЙНИ (1853–1856 РР.): ЦІЛІ, РЕАЛІЗАЦІЯ ТА НАСЛІДКИ

2025-11-21T09:19:28+02:00

У статті проаналізовано політику місцевої адміністрації Російської імперії в Криму щодо кримських татар у період Кримської (Східної) війни (1853–1856 рр.). На основі залучення нових архівних джерел із фонду канцелярії Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора простежено логіку прийняття адміністративних рішень. Досліджено еволюцію ставлення влади до «татарського питання»: від початкової недовіри до формування механізмів примусового витіснення населення.

Висвітлено конкретні заходи адміністрації: виведення татар із 25-верстної прибережної зони, звинувачення у «державній зраді» та створення умов, що спонукали до масової еміграції в Османську імперію після завершення війни. Акцентовано увагу на ролі генерал-губернатора О. Строганова у радикалізації підходів до вирішення етнополітичних проблем краю. Зроблено висновок, що поєднання офіційних репресивних заходів із «тіньовим фактором» — поширенням панічних чуток та атмосфери підозри — стало вирішальним чинником масового виходу кримських татар.

НАБУТТЯ ПОЧЕСНОГО ГРОМАДЯНСТВА У ХІХ СТОЛІТТІ: ВИПАДКИ З ПРАКТИКИ ОДЕСИТІВ

2025-11-21T09:19:30+02:00

У статті представлено результати дослідження процесу набуття почесного громадянства як окремого стану в Російській імперії ХІХ століття на прикладі конкретних мешканців м. Одеса. З метою аналізу правових, соціально-економічних та адміністративних аспектів цього процесу розглянуто умови зарахування до почесного громадянства, проілюстровано процедуру листування з місцевими органами влади, ідентифіковано соціальні, національні, професійні та економічні характеристики одеситів, які отримували цей статус. Джерельну базу дослідження становлять опубліковані законодавчі акти та матеріали Державного архіву Одеської області. Зроблено висновок, що набуття почесного громадянства виступало своєрідним соціальним ліфтом за наявності визначених законом умов: відповідного рівня економічної активності (перебування в 1-й та/або 2-й купецьких гільдіях), освітнього рівня (закінчення визначених навчальних закладів), професійної кваліфікації й суспільної активності.

Неоднорідність соціального походження претендентів зумовлювала варіативність адміністративних процедур зі збору підтверджуючих документів. Отримання довідок і свідоцтв відбувалося шляхом листування з місцевими органами влади — одеським градоначальником, канцелярією Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора, а далі — з міською думою, поліцією, магістратом тощо. Певна невизначеність законодавчих норм щодо надання почесного громадянства євреям на практиці призводила до випадків дискримінації за етнічною ознакою. Персоніфіковані відомості з архівних документів про конкретних одеситів, які претендували на почесне громадянство, дали змогу простежити механізми соціальної мобільності в міському середовищі.

БУДЖАК НА ПОЧАТКУ XIX СТ.: АРЕНА ІМПЕРСЬКИХ ПРАКТИК ЧИ ВІКНО МОЖЛИВОСТЕЙ ДЛЯ ФРОНТИРНИХ СПІЛЬНОТ

2025-11-21T09:19:35+02:00

У статті досліджено специфіку функціонування південноукраїнського фронтиру на початку ХІХ ст. крізь призму «Справи про наміри турецьких запорожців» (1804 р.) та процесів, що передували утворенню Усть-Дунайського Буджацького козацького війська. Буджак показано як простір трансформацій між Османською та Російською імперіями, де імперська політика перепліталася з практиками місцевих спільнот, а прикордонні конфлікти й переселення формували нові соціальні та політичні реалії. Особлива увага приділяється тому, як імперські урядовці осмислювали козацьке питання після ліквідації Запорозької Січі та як народна пам’ять про «наше Запорожжя» визначала дії прикордонного населення.

На основі архівних документів показано, що поява задунайських запорожців на нововстановленому кордоні викликала масштабну реакцію російського адміністративного апарату — від місцевих прикордонних офіцерів до міністрів та імператора. Стаття демонструє, що «козацьке питання» залишалося важливим елементом внутрішньої політики імперії та інструментом у дипломатичній грі з Османською Портою.

Аналіз діловодних практик і символічних маніпуляцій (зокрема з топонімом «Буджак» та образом Запорозької Січі) унаочнює, як російська влада прагнула використати колективну пам’ять населення для легітимації своїх претензій на прикордонні території.

Зроблено висновок, що південноукраїнський фронтир початку ХІХ ст. поставав не лише ареною імперських практик, а й простором можливостей для місцевих спільнот. Історія заснування й швидкої ліквідації Усть-Дунайського Буджацького війська засвідчує здатність фронтирного населення коригувати імперські стратегії, використовуючи власну пам’ять і традиції. Отже, Буджак стає прикладом того, як на перетині імперських політик і локальних ініціатив формувався унікальний соціально-історичний ландшафт Південної України.

ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА СПІЛЬНОТА ОДЕСИ КІНЦЯ ХІХ – ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТ. ЗА ЕПІСТОЛЯРІЯМИ

2025-11-21T09:19:37+02:00

Мета статті полягає в розкритті взаємозв’язків Дмитра Яворницького та інтелектуальної спільноти Одеси наприкінці ХІХ – в першій третині ХХ ст. Джерельною основою дослідження стали епістолярії Д. І. Яворницького та його сучасників. Теоретико-методологічною базою розвідки є сукупність персоналістичного, міжрегіонального та джерелознавчого підходів, принципів науковості, системності, а також історико-генетичного, історико-системного, історико-типологічного методів та методу джерелознавчого аналізу. Наукова новизна статті в системному осягненні епістолярних контактів Д. І. Яворницького з діячами інтелектуальної спільноти Одеси, визначенні їх особливостей та значення.

Висновки. Епістолярна спадщина акад. Д. І. Яворницького містить різноманітний та репрезентативний матеріал стосовно контактів цього українського вченого, педагога та культурного діяча з інтелектуальною спільнотою Одеси. Показано, що продуктивними були інтелектуальні контакти Д. І. Яворницького з низкою українських діячів гуманітарного спрямування, творча праця яких пов’язана з Одесою. Це, зокрема, В. Г. Боровик, О. О. Браунер, М. Ф. Комаров, М. Є. Слабченко, В. І. Строменко та ін., які успішно співпрацювали з Д. І. Яворницьким у царині історії, мови, літератури, мистецтва, музейної та видавничої справи. Співпраця вченого з одеськими діячами мала персоналістичний, корпоративний та інституційний характер, була не тільки приватною, а й публічною. Завдяки своїм кореспондентам, Д. І. Яворницький дізнавався про події в українському національно-культурному житті Одеси. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. він неодноразово розглядав Одесу як можливе місце свого подальшого професійного зростання, мав наміри отримати кафедру в університеті. В цей період контакти вченого з інтелектуальною спільнотою Одеси були найактивнішими. Згодом, особливо за часів утвердження сталінського тоталітарного режиму, зазначені зв’язки значно послабилися і були згорнуті. Налагоджена співпраця Д. І. Яворницького з одеськими однодумцями мала значну тяглість, вела до збагачення української інтелектуальної спадщини, активізації національно-культурного життя.

ФОНДИ ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ ЯК ДЖЕРЕЛО ВИВЧЕННЯ ПОЛІТИКИ КРАЇН ЧЕТВЕРНОГО СОЮЗУ В УКРАЇНІ У 1918 РОЦІ

2025-11-21T09:19:39+02:00

Мета статті — проаналізувати інформаційний потенціал Державного архіву Одеської області у річищі вивчення політики країн Четверного союзу в Україні.

Наукова новизна дослідження полягає у першій спробі систематизувати евристичний потенціал одного з архівосховищ України у контексті дослідження проблематики Першої світової війни та Української революції у 1918 р.

Висновки. У ході евристичної роботи автори статті опрацювали описи півтора десятка справ п’яти фондів сховища, з-поміж яких слід передусім виділити фонди 4 («Одеська міська дума») та 16 («Одеська міська управа»). Значно менша частина джерельного масиву відклалася у фондах 42, Р-4529 та Р-4891. За походженням виявлені документи можна розділити на матеріали вищих органів влади УНР та Української Держави, місцевих органів влади, громадських організацій, закладів культури, особового походження та вищого військового командування Центральних держав. За службовим призначенням актуалізовану джерельну базу складають нормативні та виконавчі документи. За змістом їх можна згрупувати у чотири тематичні блоки, які відбивають діяльність регіональних та місцевих органів влади в умовах окупації, проблеми соціально-економічного розвитку, функціонування закладів культури та різноманітні аспекти суспільно-політичного життя. Сукупність інформації, носіями якої є документи фондів ДАОО, свідчить, що вона може слугувати основою для досліджень з історії Першої світової війни у Центрально-Східній Європі на її завершальному етапі, здебільшого висвітлення регіонального аспекту окупаційної політики країн Четверного союзу. Адже однією з головних особливостей віднайдених архівних матеріалів є фокусування уваги на питаннях, пов’язаних з Одесою та навколишніх теренів, насамперед у межах розташування військ Австро-Угорської імперії.

Достатньо високим є рівень репрезентативності інших сюжетних ліній, відбитих в архівних джерелах. Вони стосуються вивчення подій Української революції у 1918 р., зокрема, діяльності управлінського апарату, взаємодії представників українських урядів як з органами місцевого самоврядування, так і союзницьким командуванням, реакції на виклики економічного характеру, пов’язані з функціонуванням фінансової сфери, реалізації цінової політики, забезпечення паливом тощо. У переважній більшості випадків виявлені матеріали зберігаються у друкованому варіанті, є оригіналами або копіями, зокрема, перекладами наказів та розпоряджень вищого австрійського командування російською мовою.

Фінансування. Дослідження проведено в рамках реалізації проєкту «Україна і Центральні держави у 1918 р: конфронтація та співпраця в Причорноморському регіоні» за грантом EURIZONE для українських дослідників (фінансування від програми Європейського Союзу з досліджень та інновацій «Горизонт 2020» в рамках грантової угоди № 871072).

ІНФОРМАТИВНІСТЬ ДЖЕРЕЛ ПРО ПОХОДЖЕННЯ ТА РОДОВІД ЮРІЯ ЛИПИ

2025-11-26T11:17:10+02:00

Стаття є частиною дослідження генеалогії родини Лип, здійсненого на віднайдених біографічних джерелах (архівні документи і матеріали, листування, спогади, некрологи тощо). Родовід Юрія Івановича Липи простежено до четвертого покоління у просторово-часових межах України упродовж ХІХ століття. Оприлюднено основний документ в корпусі джерел, що підтверджують, місце народження і походження досліджуваної постаті, показано родинні зв’язки і згадано долю родичів по материнській та батьківській лініях. Для збереження приватності розвідка обмежується предками Ю. І. Липи і не торкається його нащадків.

ІВАН ЛИПА ТА ЮРІЙ КОЛЛАРД: ДОЛІ ДВОХ МІНІСТРІВ

2025-11-21T09:19:42+02:00

У статті йдеться про перетини життєвих шляхів Івана Львовича Липи (1865–1923) та Юрія Жерардовича Колларда (1875–1951) під час становлення українського національного руху та державотворення упродовж перших десятиліть ХХ століття, на тлі історичних подій у Східній Європі, зовнішньополітичних інтересів сусідніх з Україною держав, політичних проблем української еміграції. Метою публікації є уточнення інформації про життя та діяльність І. Л. Липи та Ю. Ж. Колларда. Зокрема йдеться про подію під час румунської окупації Покуття та Галицької Гуцульщини, що докорінно змінила долі колишніх міністрів.

СПЕЦСЛУЖБИ УНР ПІД КЕРІВНИЦТВОМ ГЕНЕРАЛ-ХОРУНЖОГО ВСЕВОЛОДА ЗМІЄНКА (ЗА МАТЕРІАЛАМИ УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ НКВС СРСР)

2025-11-21T09:19:44+02:00

Досвід роботи українських спецслужб у вигнанні після поразки визвольних змагань 1917–1921 років залишається маловідомим, попри його важливість для розуміння інституційної стійкості УНР. У статті висвітлено розвідувально-контррозвідувальну діяльність 2-го відділу Генерального штабу УНР під керівництвом генерал-хорунжого Всеволода Змієнка в 1920–1930-х роках. На основі матеріалів, зокрема документів НКВС СРСР, що зберігаються в архіві Служби зовнішньої розвідки України, реконструйовано структуру, функції, оперативні методи та кадрову політику розвідувального апарату УНР. Аналіз охоплює механізми вербування агентів, канали зв’язку, способи конспірації, співпрацю з іноземними спецслужбами та інструменти інформаційного впливу. Особливу увагу приділено ролі Змієнка як координатора й організатора діяльності спецслужб уряду в екзилі. Дослідження підкреслює, що навіть у стані бездержавності розвідка УНР залишалася ефективною політичною структурою, здатною до стратегічної дії та збереження національної суб’єктності. Отримані результати є релевантними для осмислення історичних моделей спротиву в умовах зовнішнього тиску й окупації.

ПОРТРЕТ РАДЯНСЬКОГО ДИВЕРСАНТА ПОЧАТКОВОГО ПЕРІОДУ НІМЕЦЬКО-РАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ: ОСВІТА, ЕТНІЧНЕ ПОХОДЖЕННЯ, ПІДГОТОВКА, МІСІЇ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ РУМУНСЬКОЇ РОЗВІДКИ)

2025-11-21T09:19:51+02:00

В статті на основі архівних документів Національного Архіву Республіки Молдова здійснена спроба створити портрет радянського диверсанта початкового періоду німецько-радянської війни. Головна увага присвячена радянським диверсійним групам, які діяли проти Румунії — союзника нацистської Німеччини. На підставі аналізу документів, показано, що активне засилання радянських розвідувальних та диверсійних груп у тил німецько-румунських військ розпочалося на початку липня через три тижні після початку німецько-радянської війни. Радянські структури виявилися не готові до розгортання диверсійної діяльності та партизанського руху у тилу противника. Внаслідок цього, в перші місяці підготовка диверсантів відбувалася за прискореною програмою. При підборі виконавців розвідувальних та диверсійних місій приділялася увага уродженцям регіонів, які до 1940 року входили до складу Королівства Румунія (сучасні Республіка Молдова та Південь України). Перед диверсантами ставилися класичні завдання руйнації ліній зв’язку, диверсії на залізницях та автошляхах. В перші місяці враховувалася можливість радянського контрнаступу.

КОБЗАРСТВО У XVII–XVIII СТ. ЯК ФЕНОМЕН КОЛЕКТИВНОЇ ПАМ’ЯТІ УКРАЇНЦІВ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ СУБ’ЄКТНОСТІ

2025-11-26T11:17:17+02:00

У статті досліджується кобзарство XVII–XVIII ст. як культурно-історичний феномен, що поєднував функції збереження колективної пам’яті українців та підтримання національної суб’єктності в умовах державотворення часів Гетьманщини. На основі праць Дмитра Яворницького та інших джерел проаналізовано еволюцію інструментальної традиції (кобза, бандура, ліра), її соціокультурні, духовні та виховні аспекти. Розглянуто роль кобзарів як носіїв історичних знань, моралізаторів, духовних наставників і символів незламного духу. Особлива увага приділена репертуару, що включав думи, історичні та релігійні пісні, а також морально-повчальні наративи, які формували ціннісні орієнтири суспільства. Підкреслюється значення кобзарства як інструменту консолідації спільноти та збереження національної ідентичності.

RETRACTED: ОСТРІВ ЗМІЇНИЙ ЯК МАРКЕР ІДЕНТИЧНОСТІ: ДО ІСТОРІЇ ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ ТА ЇЇ ОСМИСЛЕННЯ В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПРИЧОРНОМОР’Я

2025-11-21T09:19:46+02:00

Стаття відкликана рішенням головного редактора після встановлення факту фабрикації використаних джерел — неіснуючих бібліографічних посилань, згенерованих ШІ, що є порушенням академічної доброчесності. Відкликання здійснено відповідно до політики видання щодо відкликання, розробленої з урахуванням чинних принципів COPE щодо відкликання публікацій. Стаття залишається у вільному доступі з позначкою «Retracted», зокрема у PDF версії, і не підлягає цитуванню. Про відкликання повідомлено авторку, а також бібліографічні бази даних, в яких індексується видання. Задля забезпечення прозорості редакційної політики відповідна заява щодо відкликання статті буде оприлюднена у наступному випуску видання.

ДРУГА ВСЕУКРАЇНСЬКА НАУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ З НАГОДИ 610-РІЧЧЯ ПЕРШОЇ ПИСЬМОВОЇ ЗГАДКИ ПРО МІСТО КОЧУБІЇВ: «КОЧУБІЇВ–ХАДЖИБЕЙ–ОДЕСА» (ОДЕСА, 23–24 ТРАВНЯ 2025 р.)

2025-11-21T09:19:53+02:00

23–24 травня 2025 р. в залі Музею української книги Комунальної установи «Одеська обласна універсальна наукова бібліотека імені М. С. Грушевського» в офлайн та онлайн-режимі відбулася Друга Всеукраїнська наукова конференція «Кочубіїв–Хаджибей–Одеса» з нагоди 610 річниці першої згадки про місто Кочубіїв.

Конференція відбулася після 19 травня 2025 р. — ювілейної дати 610-річчя першої згадки про місто Качібей в історичних джерелах.

ДЖЕРЕЛА ДО ПИТАННЯ ІСТОРИЧНОЇ ТЯГЛОСТІ ТОПОНІМУ ХОДЖАБЕЙ ТА ЙОГО ФОНЕТИЧНОЇ ІНТЕРФЕРЕНЦІЇ КОЧУБЕЙ–ХАДЖИБЕЙ–ГАДЖИБЕЙ

2025-11-21T09:19:08+02:00

В публікації вперше представлено чотири османсько-турецьких документа з історії Ходжабея, як ключові джерела кінця XVI ст. у визначені історичної тяглості османського періоду існування. Додатково у перекладі на українську мову пропонуються таблиця анотацій османсько-турецьких документів XVIII ст., що містять інформацію про використання топоніму Ходжабей/Коджабей, і у подвійному іменуванні Ходжабей/Одеса в анотаціях до документів XIX – початку XX ст. Більша частина османських документів щодо Ходжабея у XVIII ст. переважно стосуються відбудови старої чи будівництва нової фортеці, будівництва інфраструктури притаманної османському місту. Саме у цей період фіксується чітке адміністративне підпорядкування до Аккерманського санджака, на який покладається забезпечення будівельними матеріалами під час нового періоду відбудови фортеці. Повний переклад чотирьох документів кінця XVI ст. дозволяє стверджувати про послідовне історичне існування Ходжабея. Представлені документи і анотацій до документів мають походження з фондів Османського архіву Державного управління архівів в Стамбулі.

УКРАЇНСЬКА ГРОМАДА ЛЮКСЕМБУРГА ТА ПРЕДСТАВНИКИ КОЗАЦТВА В ПРОЦЕСАХ КОНСОЛІДАЦІЇ МІСЦЕВОЇ ЕМІГРАЦІЇ (1920–1930-ті рр.)

2025-11-21T09:19:48+02:00

Стаття присвячена формуванню та діяльності української громади Люксембурга у міжвоєнний період (1920–1930-ті рр.). Перші згадки про формування української громади в Люксембурзі розпочинаються у 1923 р. В цей час в Центральну Європу переїжджають українські політичні та військові діячі, які брали участь в Українській революції 1917–1921 рр. Діяльність української громади в Люксембурзі нерозривно повʼязана з українськими громадами Франції. В складі люксембурзької громади були представники козацьких товариств, які використовували козацьку тематику та традиції для своєї української ідентичності. Складність взаємин в середині української еміграції в кінці 1920-х – початку 1930-х років відобразилась і в житті українців Люксембурга. Громада активно зберігала памʼять про видатних українських діячів, підтримувала українців в жахливі часи Голодомору. Дослідження української громади Люксембурга запропоновано вперше в історичній літературі. Для її вивчення були залучені документальні матеріали архіву з міста Еш-сюр-Альзетт (Люксембург). Ці документи в перекладі українською мовою друкуються вперше.