Чорноморська минувшина

САМІЙЛО ВЕЛИЧКО ЯК РАННЬОМОДЕРНИЙ ІСТОРИК УКРАЇНИ: ДІАХРОННО-СЕМАНТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПОНЯТІЙНИХ ЛЕКСЕМ

2026-05-01T16:01:25+03:00

Стаття присвячена гуманітарній спадщині ранньомодерного історика України Самійла Величка, який здійснив надзвичайно великий внесок у формування передмодерної української історичної думки. Вивчення історичної спадщини С. Величка дозволяє відтворити не тільки історичну думку другої половини XVII століття – початку XVIII століття, але й вивчити тогочасний стан розвитку української мови та політичної свідомості провідних і середніх станів Українського Гетьманату. Застосовуючи діахронно-семантичний метод понятійної історії, автор статті висвітлює проблеми розвитку українського народу та його державності у ранньомодерну добу історії Східної Європи.

КРИМСЬКИЙ ЧИННИК УПРАВЛІННЯ В ОСМАНСЬКОМУ БУДЖАКУ І ОЧАКІВСЬКІЙ ЗЕМЛІ

2026-05-01T16:01:31+03:00

Стаття присвячена кримському фактору ханського управління на османських територіях Буджака і Очаківської землі. Тема актуальна у контексті дослідження Кримського ханату і його внеску в освоєнні південноукраїнського Причорномор’я протягом XVI–XVIII ст. Розглянуто основні важелі відкупної системи — ілтізаму, на основі якої здійснювалось кримське урядування на османських володіннях. Зокрема, визначено етапність розміщення Буджакської орди у Дунайсько-Дністровському межиріччі і Єдисанської орди у Буго-Дністровському межиріччі, та формування на їх основі територіально-фіскальних округів — мукатаа. Класичним зразком надання відкупних земель кримському хану у Північно-Західному Причорномор’ї і утворення османського податкового контролю над султанським хассом є Ханська Україна — мукатаа Томбасар.

РОЛЬ ПРАКТИКІВ-ЕНТУЗІАСТІВ САДІВНИЦТВА У СТВОРЕННІ ДЕНДРОАГРОЦЕНОЗІВ В ОДЕСІ (ПЕРША ПОЛОВИНА ХІХ СТ.)

2026-05-01T16:01:31+03:00

У статті досліджено історичний досвід формування зеленого будівництва та лісомеліорації в Одеському регіоні в першій половині ХІХ ст. Основну увагу приділено практичному внеску постатей, які не були вченими-теоретиками, проте відіграли вирішальну роль у перетворенні посушливого степу на культурний ландшафт: першого міського садівника Г. І. Германа, градоначальника О. І. Льовшина та директора «Зразкової ферми» М. І. Ізнара.

Автором проаналізовано організаційні та технологічні аспекти створення штучних насаджень в екстремальних природно-кліматичних умовах. Зокрема, висвітлено історію створення «Міської плантації», масштабний проєкт із заліснення Пересипських пісків методами масової посадки «під плуг», а також діяльність Зразкової ферми Товариства сільського господарства Півдня Росії (ТСГПР).

Доведено, що саме завдяки поєднанню адміністративного ресурсу та агрономічного ентузіазму зазначених діячів було закладено фундамент сучасної зеленої зони Одеси, розроблено ефективні засоби забезпечення міста власним посадковим матеріалом.

НОВАТОРСЬКІ МЕТОДИ ТА ПІДХОДИ В НАУКОВО-ІСТОРИЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ АРХІЄПИСКОПА ІНОКЕНТІЯ (БОРИСОВА)

2026-05-01T16:01:33+03:00

У статті розглядаються нові методи, застосовані архієпископом Інокентієм (Борисовим) у своїх науково-історичних працях. Основою дослідження стали опубліковані джерела та опублікована спадщина архієрея. Особливе місце відводиться науково-релігійному твору Інокентія «Останні дні земного життя Господа нашого Ісуса Христа», де автор уперше використав передові історичні методи для дослідження останнього періоду життя Ісуса на Святій Землі. Перша його публікація, здійснена в 1826–1828 рр. на сторінках духовного журналу «Христианское Чтение». Вона викликала діаметрально протилежну реакцію суспільства: захоплення читаючої аудиторії та різко негативну з боку Московського митрополита Філарета (Дроздова) та його оточення. Ієрархи Російської православної церкви засудили працю й заборонили її подальшу публікацію. Вони не здатні були зрозуміти історико-археологічний метод дослідження, застосований автором у своїх працях та впроваджений в освітній процес при викладанні історичних і богословських дисциплін у Київській духовній академії. Тож вдосконалений твір Інокентія, після довгого зволікання та численних зауважень, отримав дозвіл цензури на видання окремим накладом 30 років по тому – уже після смерті автора.

Історичні дослідження архієрея були спрямовані на вивчення церковної історії, в тому числі й на розвиток раннього християнства на кримських землях. Важливим напрямом його діяльності був пошук писемних пам’яток із зазначеної проблематики. Він не лише продовжив справу свого попередника — Гавриїла (Розанова) стосовно вивчення християнських старожитностей Криму, але й ініціював їх збереження та відродження. Разом з Одеським товариством історії і старожитностей, дійсним членом якого він був з 1840 р., архієпископ організував археологічні розкопки стародавніх храмів на території Херсонеса та реконструкцію церкви, де свого часу прийняв хрещення київський князь Володимир. Він планував реконструювати стародавні храми і монастирі та відродити Православну церкву на Кримських землях. Проте йому не вдалося здійснити усе заплановане. На заваді стала Східна війна та передчасна смерть Інокентія (Борисова).

МАЙСТРИ ДРУКАРСЬКОЇ СПРАВИ ТА НОВАТОРИ ОДЕСЬКОЇ ТИПОГРАФІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

2026-05-01T16:01:35+03:00

У статті висвітлюється розвиток друкарської справи в Одесі у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. на прикладі діяльності окремих представників поліграфічного осередку міста. Докладно розглянуто професійну біографію правителя друкарень та винахідника Олексія Лукича Хакаловського, чия діяльність була пов’язана з модернізацією організації друкарського виробництва та впровадженням технічних новацій у типографській практиці. Проаналізовано його участь у роботі провідних одеських друкарень, організацію власної типолітографії та внесок у раціоналізацію виробничих процесів.

Окрему увагу приділено діяльності друкарів й видавців П. Ф. Францова, А. Шульце, Л. Г. Нітче, Ю. І. Фесенко, Ф. І. Степанова, Р. І. Кричевського, М. Г. Іванченко.

На основі біографічних матеріалів та архівних відомостей простежено особливості формування професійного середовища друкарів, організацію праці в друкарнях та розвиток книгодрукування в Одесі. Показано, що діяльність друкарів відображає загальні процеси модернізації поліграфічної галузі міста та становлення друкарської культури Півдня України.

ОЛЕКСАНДР РЯБІНІН-СКЛЯРЕВСЬКИЙ В МАТЕРІАЛАХ АРХІВУ СЗР УКРАЇНИ: РОДИННІ ЗВ’ЯЗКИ ЯК ЧИННИК ВЕРБУВАННЯ ТА РЕПРЕСІЙ

2026-05-01T16:01:37+03:00

Інтелектуальна біографія Олександра Рябініна-Скляревського вимагає залучення документів оперативного походження, що фіксують службові мотиви уваги, логіку підозри та практики тиску. У статті на матеріалах Архіву Служби зовнішньої розвідки України простежено, як родинні й свояцькі зв’язки історика зі Змієнками були включені до аргументації органів держбезпеки й перетворені на ресурс агентурної роботи. Показано, що саме через сімейне коло, контроль кореспонденції та збирання довідок про родичів формувалося завдання використати Рябініна-Скляревського як інформатора у справі, пов’язаній із керівником розвідки УНР в екзилі. Реконструйовано етапи вербувальних кроків, характер доручень і службову оцінку його придатності до «секретної роботи», а також окреслено, як результати родинно-оперативного опрацювання накладалися на подальше кримінально-процесуальне оформлення переслідування в 1937–1938 рр. Отримані спостереження уточнюють механізми, за якими приватні зв’язки ставали підставою нагляду, вербування та репресій щодо представників українського інтелектуального середовища.

ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТА СПРОМОЖНОСТІ СТАРШИН УНР ЗА ПРИКЛАДОМ ЖИТТЯ ВСЕВОЛОДА ЗМІЄНКА (1886–1938)

2026-05-01T16:01:39+03:00

У статті досліджено фінансове становище офіцерського складу Армії Української Народної Республіки у 1917–1921 рр. та в еміграції на прикладі Всеволода Юхимовича Змієнка. На основі матеріалів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Архіву Служби зовнішньої розвідки України й нумізматично-боністичної літератури зіставлено номінальні виплати з їхньою купівельною спроможністю в умовах валютної нестабільності. Наголос зроблено на різниці між окладом «на папері» та реальним рівнем життя. Показано, що нерегулярність виплат і девальвація трансформували грошове утримання у змішані та натуральні форми й унеможливлювали довгострокову фінансову стійкість старшинства. Матеріал уточнює уявлення про соціальну базу війська УНР і ресурси еміграційних інституцій.

ОДЕСЬКА МІСЬКА ДУМА, ЯК ЦЕНТР «ПРОГРЕСИВНОЇ» ОПОЗИЦІЇ ІМПЕРСЬКИЙ МОНАРХІЇ (ДО ПИТАННЯ ПРО ФОРМУВАННЯ ЛІБЕРАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОГО РУХУ В ОДЕСІ У 1905 Р.)

2026-05-01T16:01:41+03:00

Стаття, присвячена діяльності одеських лібералів — «прогресистів», що восени 1905 р. стали лідерами революційних подій в Одесі. В часи революції 1905–1907 рр. одним з головних опозиційних центрів в Російський імперії став «Союз союзов», який формував масову підтримку Конституційно-демократичній партії. Саме ця партія об’єднала діячів місцевого самоуправління з міської думи Одеси, виступаючи за досягнення політичних та економічних свобод, повалення самодержавного устрою, Конституцію та створення Парламенту в імперії. Одеських лібералів підтримувала буржуазія, інтелігенція, студентство, деякі профспілки, які створив «Союз союзів». Дякуючи такій підтримці ліберальні лідери провели 14–18 жовтня 1905 р. низку революційних акцій, що похитнули імперську владу в Одесі. В статті розвінчується антиісторична «теорія змови» про «єврейських заколотників», що, нібито керували в Одесі революційним рухом. В середині жовтня події революції в Одесі розгорталися за сценарієм «Союза союзов» та їх місцевих лідерів (С. Ярошенко, Є. Щєпкіна та ін.). В той же час вказується, що саме державні імперські структури, на рівні не тільки Одеси, а всієї імперії, роздмухували антиєврейську істерію та державний терор, що б послабити визвольний рух, в якому на той час, брали участь, як тимчасові «союзники»: демократи-ліберали, соціалісти, національні рухи народів, що виступали проти російського шовінізму.

ВІДКРИТТЯ ВИЩИХ ЖІНОЧИХ МЕДИЧНИХ КУРСІВ В ОДЕСІ ТА ПІДСУМКИ ПЕРШОГО НАВЧАЛЬНОГО РОКУ: УРОЧИСТОСТІ ТА ТРУДНОЩІ

2026-05-13T14:58:28+03:00

У статті висвітлено відкриття у 1910 р. Одеських вищих жіночих медичних курсів, а також проаналізовано труднощі, з якими зіткнулися як адміністрація закладу, так і слухачки протягом першого року навчання. Подано відомості про урочистості з нагоди відкриття курсів 26 вересня 1910 р., охарактеризовано кількісний склад і конфесійний розподіл першого набору слухачок, розглянуто їхнє матеріальне становище та проблеми фінансового забезпечення курсів. Звернуто увагу на те, що однією з причин фінансових труднощів було дотримання 10 %-ої норми щодо прийому осіб юдейського віросповідання, якої змушена була дотримуватися Педагогічна рада під час прийому курсисток. Окремо проаналізовано стан навчального процесу в період студентських хвилювань восени–взимку 1910–1911 рр. та заходи, ужиті викладацьким складом для запобігання можливим страйкам і порушенням громадського порядку. Наведені цитати дають змогу простежити рефлексію осіб, причетних до заснування курсів. Представлені факти доповнюють краєзнавчі дослідження з історії освіти в Одесі, а також загалом історії вищої жіночої медичної освіти на українських землях у добу імперії. До наукового обігу введено нові відомості з документів фонду № 62 «Одеські вищі жіночі медичні курси» Державного архіву Одеської області.

РОЗВИТОК ТА ЗАСТОСУВАННЯ МОРСЬКИХ БЕЗЕКІПАЖНИХ АПАРАТІВ У ВІЙНАХ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ.

2026-05-01T16:01:44+03:00

Дослідження присвячене історії розвитку та застосування морських безекіпажних апаратів (комплексів, систем) у війнах першої половини ХХ століття. На підставі вивчення численних історичних джерел викладена хронологічна історія розвитку різноманітних морських роботизованих засобів ураження (дистанційно-керованих, автономних морських платформ), які застосовувалися у Першій та Другій світових війнах, а також арабо-ізраїльській війні 1947–1948 рр. Був проаналізований досвід застосування під час Другої світової війни вибухових катерів Італією, дистанційно-керованих катерів Linse нацистською Німеччиною та безпекіпажних катерів США. Особлива увага приділялася тактиці застосування зазначених апаратів (комплексів, систем). Було визначено, що, застосування морських безекіпажних апаратів або їх прототипів (вибухових та радіокерованих катерів) під час війн першої половини ХХ ст. стало прикладом тактичних прийомів, які будуть застосовуватися у війнах майбутнього. Зазначено також, що вивчення історичного досвіду застосування морських безекіпажних апаратів (комплексів, систем) представляє собою інтерес з огляду на сучасну практику їх застосування під час російсько-української війни.

ТЕОЛОГІЧНІ ШКОЛИ ТА ДУХОВНЕ ВИХОВАННЯ ПІДОКУПАЦІЙНОГО НАСЕЛЕННЯ В ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ (1941–1944 рр.)

2026-05-01T16:01:45+03:00

Метою статті є зосередження уваги на аналізі різноманітних джерельних матеріалів за їхнім археографічним походженням, а також досягнень сучасної зарубіжної і вітчизняної історіографії у контексті румунської політики в окупованих південно-західних українських землях в роки Другої світової війни, які увійшли в історію цього періоду під назвою «Трансністрія».

Наукова новизна доробку полягає у виокремленні із загальних процесів окупаційної політики Румунії саме її релігійного сегменту впливу на місцеве населення через відродження теологічної освіти в регіоні, спрямованої на підготовку священицьких кадрів та інших представників православного кліру. На фоні загальної румунізаторської спрямованості політики очільників Православної місії в Трансністрії показано розмаїття напрямків відтворення та поповнення законоучительського корпусу задля впроваджуваної окупантами вищої і шкільної системи освіти, забезпечення провідниками християнізації та катехізації перш за все серед студентської молоді та дітей шкільного віку.

Висновки. Порівняно із розглянутим станом речей у підконтрольних німцям окупованих південноукраїнських землях, де дозволялися лише короткотермінові курси, румунська влада в особі губернатора Трансністрії Г. Алексяну та очільників Румунської православної місії (архімандрит Юлій (Скрібан), митрополит Віссаріон (Пую), вікарій архієпископ Антім (Ніка) та ін.) активно сприяла організації повноцінної духовної освіти, дбаючи про виховання майбутніх служителів православного культу, яких дуже бракувало. Упродовж 1942–1943 р. було відкрито, хоч і з труднощами викликаними воєнним часом, дві духовні семінарії — Дубоссарська та Одеська. З метою проведення наборів вступників до семінарій дозволявся допуск широкого спектру претендентів, від дияконів та псаломщиків до десятикласників та шкільних вчителів, які мали досвід практичної роботи. Створювалися короткотермінові курси для шкільних вчителів та місцевого кліру. Разом з тим, особлива увага приділялася релігійному вихованню населення, зокрема студентської молоді й дітей. Запроваджувалось викладання «Закону Божого» та «Катехізису», проведення різноманітних виховних заходів духовного змісту в шкільних закладах (суботніх, недільних, початкових, середніх тощо) та Одеському університеті. Однак, поряд зі створенням умов для підготовки й забезпечення кадрами духовенства новоутворених парафій та відбудованих церков, румуни в Трансністрії проводили вигідну їхній помісній церкві румунізаторську пропаганду, часто нехтуючи національними інтересами місцевого населення.

МОРСЬКА ВІЙНА ПІД ЧАС ГРУЗИНСЬКО-АБХАЗЬКОГО КОНФЛІКТУ 1992–1993 Р.: БОЙОВІ ДІЇ ПРОТИБОРЧИХ СТОРІН

2026-05-01T16:01:48+03:00

В статті на основі залучення широкого кола наукової літератури, мемуарів, інших джерел відтворюються основні події війни на морі під час грузино-абхазького конфлікту 1992–1993 р. Географічні особливості театру воєнних дії зумовили вагому роль морського компоненту в проведенні воєнних операцій протиборчими сторонами. Обидві сторони активно застосовували різноманітні імпровізовані бойові плавзасоби для виконання широкого спектру функцій: морських десантів, висадки диверсійно-розвідувальних груп, логістичного забезпечення, вогневого ураження берегових об’єктів, блокади узбережжя. В статті показана роль, яку відіграли Гагрська та Тамишська десантні операції в реалізації стратегічних задумів протиборчих сторін. Зроблено висновок, що навіть у локальних війнах невеликих держав морські операції можуть відігравати важливе значення. Досвід грузинсько-абхазького конфлікту довів, що навіть за умов обмежених можливостей ефективна імпровізація може забезпечити успіх у низці операцій.

УКРАЇНСЬКА ПРАГА: МЕТОДИКА ТА ПРАКТИКА ЕКСКУРСІЙНОЇ ДИПЛОМАТІЇ

2026-05-01T16:01:51+03:00

У статті проаналізовано екскурсійну дипломатію як форму культурної дипломатії, публічної історії та просторової комунікації історичної пам’яті. На матеріалі циклу тематичних маршрутів, підготовлених і проведених у Празі впродовж грудня 2024 року – грудня 2025 року, розглянуто можливості міської прогулянки як інструмента репрезентації української історії в європейському контексті. Поняття «українські місця Праги» означає конкретну топографію присутності, пам’яті, праці, навчання, меморалізації, культурної й дипломатичної дії. У центрі уваги перебувають шість маршрутів: п’ять уже реалізованих екскурсій, присвячених українській музичній, науковій, освітній, меморіальній і гастрономічній присутності в Празі, а також шоста концептуальна екскурсія «Україна-Русь і Середньовічна Прага», що розширює хронологічний горизонт проєкту до династичних, книжних, університетських, торговельних і політичних зв’язків середньовічної Центрально-Східної Європи. Аргументується, що матеріали таких екскурсій переконливо засвідчують інтегрованість української історії в європейський контекст: Україна постає не периферійним «додатком» до чужих історій, а одним із повноправних суб’єктів спільного європейського минулого. Окремо підкреслюється, що ототожнення руської спадщини винятково з російським історичним наративом є історіографічно спрощеним і не відповідає складній багатосуб’єктній історії Русі.

У статті також окреслено можливості масштабування екскурсійної дипломатії через взаємодію з науковими, освітніми, культурними та дипломатичними інституціями, насамперед із Посольством України в Чеській Республіці, Чесько-українським науковим товариством, Фундацією Пилипа Орлика та її програмою «Корені та крила: історія, яка об’єднує», а також Науковим товариством історії дипломатії та міжнародних відносин.

ВІДКЛИКАННЯ СТАТТІ «ОСТРІВ ЗМІЇНИЙ ЯК МАРКЕР ІДЕНТИЧНОСТІ: ДО ІСТОРІЇ ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ ТА ЇЇ ОСМИСЛЕННЯ В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПРИЧОРНОМОР’Я»

2026-04-02T20:04:31+03:00

Стаття здобувачки Ксенії Ліщини «Острів Зміїний як маркер ідентичності: до історії постановки проблеми та її осмислення в історії Українського Причорноморʼя», що була опублікована у випуску 20 (2025):

Ліщина К. Острів Зміїний як маркер ідентичності: до історії постановки проблеми та її осмислення в історії Українського Причорноморʼя. Чорноморська минувшина : зап. Від. історії козацтва на півдні України: зб. наук. пр. / за ред. В. А. Смолія. Одеса: ФОП Бондаренко М. O., 2025. Вип. 20. С. 154–161.

відкликана 16 березня 2026 року рішенням головного редактора після встановлення факту фабрикації використаних джерел — неіснуючих бібліографічних посилань, згенерованих ШІ, що є порушенням академічної доброчесності. Відкликання здійснено відповідно до політики видання, розробленої з урахуванням чинних принципів Комітету з етики наукових публікацій (COPE) щодо відкликання публікацій.

Авторка, Ксенія Ліщина, подала відповідну заяву, у якій визнала, що «серйозна технічна помилка у бібліографічному списку джерел та літератури» сталася через її «звернення до автоматизованих цифрових інструментів для формування списку літератури, що призвело до генерації фантомних джерела.

Стаття залишається у вільному доступі з позначкою «Retracted» і не підлягає цитуванню. Про відкликання повідомлено авторку, а також бібліографічні бази даних, в яких індексується видання.

ДУХОВНИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛ УКРАЇНИ ХІХ СТ.

2026-05-01T16:02:07+03:00

Репрезентація церковної історії ХІХ ст., залишається важливим напрямом досліджень сучасних українських науковців. Підтвердженням є поява низки наукових праць, які стосуються зазначеної проблематики. Одним із останніх прикладів стала монографія, видана в 2025 р. відомим краєзнавцем, кандидатом історичних наук, доцентом Володимиром Степановичем Перервою.

МАНДРИ ПО ФРОНТИРУ: ЛЮДИНА В МЕЖАХ ІМПЕРІЙ КІНЦЯ XVIII СТ. (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ОДНІЄЇ АРХІВНОЇ СПРАВИ)

2026-05-01T16:01:53+03:00

Міграції населення після зміни умов життя завжди були важливим напрямком історичних та соціологічних досліджень. Важливим моментом в цих процесах для XVIII ст. були міграції — втечі через зміну кордонів між Російською та Османською імперіями. Як результат між їхніми територіями зʼявлявся Фронтир — територія слабо контрольована з боку обох імперій. Нові правила життя, нові господарі та кріпацький тиск змушував багатьох шукати заробітків на Фронтирі, тобто тікати на османський бік. Подібні втікачі часто опинялись в складних умовах життя і могли лише мати право на продаж своєї робочої сили. В Державному архіві Одеської області наявні документи, які розкривають становище втікачів на території Фронтиру. Зокрема в публікації запропоновані матеріали опитування таких втікачів, які перейшли назад до Росії. Документи дозволяють зʼясувати, які стосунки у втікачів складалися з місцевим населенням, їхніми «роботодавцями»; проаналізувати походження мігрантів, демографічні аспекти, побутове життя. Специфічним моментом документів є опис причин переходу в іслам та процесу одруження, а також ставлення до цього місцевого населення та російської влади.

МОВА ІМПЕРІЇ: ПЕРЕХІД ЗАДУНАЙСЬКОЇ СІЧІ 1828 р. В ОФІЦІЙНІЙ ПРЕСІ ТА АРХІВНИХ ДОКУМЕНТАХ

2026-05-01T16:01:56+03:00

У статті досліджується подія переходу Задунайської (Запорозької) Січі на бік Російської імперії у травні 1828 р. як приклад функціонування імперської мови на різних рівнях адміністративної системи. Актуальність роботи зумовлена сучасними підходами імперських студій, які пропонують аналізувати не лише події, але й механізми їхнього дискурсивного конструювання. Метою статті є порівняльний аналіз мови офіційної імперської преси та архівних документів прикордонних і військових інституцій для виявлення різних режимів опису однієї події.

Методологічну основу дослідження становлять підходи нової імперської історії, зокрема концепції Дж. Бербанк і Ф. Купера щодо управління різноманітністю, А. Каппелера щодо категоризації підданих, А. Л. Столер щодо читання колоніального архіву та Р. Вортмана щодо символічних сценаріїв влади.

На основі архівних матеріалів Державного архіву Одеської області та Російського державного військово-історичного архіву, а також повідомлень газети «Санктпетербургские ведомости» показано, що перехід Задунайської Січі не був одномоментною подією, а складався з низки несинхронних процесів: переміщення різних груп козаків, карантинного контролю, військового використання та адміністративного регулювання.

Встановлено, що в офіційній пресі цей процес подано як завершений акт добровільної покори, тоді як архівні документи фіксують його як складну адміністративну і логістичну проблему.

Наукова новизна дослідження полягає у розгляді переходу Задунайської Січі через призму імперської мови як багаторівневої системи, що одночасно функціонує як мова управління, контролю і репрезентації. Доведено, що імперія не має єдиного способу опису подій, а виробляє різні дискурсивні режими залежно від функції тексту.

У висновках зазначено, що зіставлення офіційної преси та адміністративних документів дозволяє побачити, як імперська влада не лише описує, але й конструює подію, перетворюючи прикордонний процес на політично завершений акт.