ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ І РОСІЯ: ОСТАННЯ ЧВЕРТЬ XVIII ст.
DOI:
https://doi.org/10.18524/2519-2523.2006.1.159202Анотація
Запропонована стаття була подана Анатолієм Бачинським до друку у 1993 р. до “Записок Одеського археологічного товариства”, які до сьогодні не побачили світ. Стаття була написана російською мовою. У даному виданні вона подається в українському перекладі, авторські стиль і примітки збережено. У статті розкривається проблема ставлення Російської імперії до існування Задунайської Січі та з’ясовуються засоби, якими російський уряд намагався ліквідувати організацію задунайських запорожців. Наприкінці статті запропоновані документи з Російського державного архіву давніх актів, які друкуються вперше і підтверджують висновки автора статті.
Посилання
Кондратович Ф. Задунайская Сечь: по местным воспоминаниям и рассказам // Київська старина (далі ― КС). − 1883. − № 1. − С. 28.
Лупулеску. Русские колонии в Добрудже: историко-этнографический очерк // КС.− 1881.− № 1,2,3; Вовк Хв. Українське рибальство в Добруджі //Матеріали до українсько-руської етнології.− Львів: Вид-во НТШ, 1899.− Т. І; А. Лазаревский. Сведения о задунайских запорожцах // КС.− 1891.− № 11; Иванов П. К истории запорожских казаков после уничтожения Сечи //ЗООИД.− 1904.− Т. ХХІУ;Стрипський Г. Нові звітки про запорозьку оселю на Угорщині // ЗНТШ.− 1907.− Т.76.− Кн. 2; Грушевський М. Записки Гендльовика про банатських запорожців // ЗНТШ.− 1911.− Т. 101.− Кн.1;
степовий В. До історії Задунайської Січі // Україна.− 1914.− №3; Рябінін-Скляревський О. Запорізькі бунти дунайців в 70-х роках XVIII ст. і початок Задунайського Коша // НЗ. Історична секція ВУАН.− К., 1927.− Т. 26; Его же Запорозька козаччина і І.П. Котляревський // Україна. 1926.− № 3-4; Его же. Задунайська Січ в народних переказах і письменстві // НЗ УАН.− К., 1928,− Т.27; Его же. Кінець Задунайської Січі // Україна.− 1929.− № 5-6., Его же. До ст. кінця Задунайської Січі // Вісник Одеської комісії краєзнавства. Секція соціально-історична. − Одеса, 1929.− Ч. 4-5; Бачинський А. Д. Происхождение и состав украинско-русского населения Буджака и низовий Дуная конца XVIII − начала XIX в.// ЗОЛО.− Одесса: Маяк, 1967.− Т. ІІ.
Голобуцкий В.А. О социальных отношениях в Задунайской Сечи // Исторические записки.− М.: Изд-во АН СССР, 1949.− Т. 30.− С. 211.
Останнім часом опубліковано декілька статей популярного характеру про результати роботи Першої задунайської етнографічної експедиції в Добруджу-Подунав’є в Румунії, що була організована Державним історико-культурним заповідником на о. Хортиця. Див.: Бойко В. Запорожці за Дунаєм
// ПУ.− 1991.− № 6; Слободян В. Січ на Дунаї //Літопис Червоної калини: Історико-краєзнавчий літопис.− Львів, 1991.− № 1. Стаття: Пономаренко І. Січ Задунайська // Українська культура.− 1991.− № 5 здається нам прикладом невігластва й підігравання політичній кон’юнктурі.
Дубровин Н.Ф. Присоеденение Крыма к России.− С.Пб., 1885.− Т. 1.− С. 142, 179.
РДАДА. – Ф. 16 . – Оп. 1. – Спр. 588. – Ч.2. – Арк. 260.
Степовий В. До історії Задунайської Січі // Україна.− 1914.− № 3.− С. 17-18.
Иванов П. К истории запорожских казаков после уничтожения Сечи // ЗООИД.− 1904.− Т. XXIV.− С. 27.
Дубровин Н.Ф. Бумаги кн. Г.А. Потемкина − Таврического: 1774-1788 рр. // СВИМ.− СПб., 1893.− Вып. VI.− C. 89.
Григорович В.И. Записка о пособиях к изучению южнорусской земли, находящихся в Военно-ученом архиве Главного штаба.− Одесса, 1876.− С. 21.
Дубровин Н.Ф. Бумаги кн. Г.А. Потемкина − Таврического: 1774 − 1788.− С. 95.
Дубровин Н.Ф. Присоединение Крыма к России.− С.Пб., 1885.− Т. 1.− С. 217.
Там само.− Т. 1.− С. 142, 179.
Там само. – С. 455, 478, 700-701.
Дружинина Е.И. Кючук-Кайнарджийский мир: его подготовка и заключение.−М.: Изд-во АН СССР, 1955.− С. 328.
Дубровин Н.Ф. Присоединение Крыма к России.− Т. 2.− С. 595, 619, 685.
Там само. ― Т. 3.− С. 10-12, 21-22, 30.
Там само. – С. 54-55, 79, 89.
Дружинина Е.И. Кючук-Кайнарджийский мир... – С. 363.
Загоровский Е.А. Военная колонизация Новороссии при Потемкине. − Одесса, 1913.− С.17.
Дубровин Н.Ф. Присоединение Крыма к России.−Т. 3.− С. 151.
Там само. – С. 166.
Там само. – С. 272, 280, 283.
Там само. – С. 341, 365.
Степовий В. До історії Задунайської Січі. – С. 15, 19-20.
Бумаги Я.И. Булгакова: 1779-1798 // Сб. РИО. – СПб., 1885.− Т. 47.− С. 163, 192, 206.
Масловкий Д.Ф. Письма и бумаги А.В. Суворова, Г.А. Потемкина и П.А. Румянцева: 1787-1789 // СВИМ.− С.Пб., 1893.− Вып. IV.− C. 11-12.
Дубровин Н.Ф. Присоединение Крыма к России.− С.Пб., 1889.− Т. 4.− С. 627.
Documente privind istoria Romanici: Colectia eudoxiu de Hurmuzani. Seria nova.− 1962.− Vol. 1. Raporte consulare Puse. 1770-1796. − P. 203.
Рескрипты и письма императрицы Екатерины II.− кн. Г.А. Потемкину-Таврическому // Сб. РИО.− С.Пб., 1880.− Т. 27.− С. 331-333.
Documente privnd istoria Romanici. – P. 203.
Письма правителя Екатеринославского намечества И. М. Синельникова правителю канцелярии для доклада светлейшему князю Г.А. Потемкину: 1783-1788 // ЗООИД.− Одесса, 1875.− Т. IX.− С. 261; Дмитренко И. И. Сборник исторических материалов по истории Кубанского казачьего войска.− С.Пб., 1896.− Т. 1.− С. 261.
Масловский Д.Ф. Письма и бумаги А.В. Суворова. – С. 11-12.
Антонович М. Поселение запорожцев в Банате // КС.− 1882. № 6.− С. 551; Грушевский М. Ілюстрована історія України.− К., 1918.− С. 446.
Стрипський Г. Нові звітки про запорозьку оселю в Угорщині //ЗНТШ.− 1907.− Т. 76.−Кн. 2.−С. 157-159.
Дубровин Н.Ф. Бумаги кн. Г.А. Потемкина − Таврического: 1774-1788. – С. 156.
Масловский Д.Ф. Письма и бумаги А.В. Суворова. – С. 7-8, 11-12, 15-17, 19, 49, 65, 85, 89, 96-97, 101-102, 277-280; Кутузов М.И. Документы.− М.: Воениздат, 1950.− Т. 1.− С. 35, 37, 39-40, 44.
Дубровин Н.Ф. Бумаги кн. Г.А. Потемкина − Таврического: 1774-1788, с. 170; Кутузов М. И. Документы. – С. 67-68.
Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских казаков.− Владимир, 1903.− Т.2.− С. 2120-2104.
Рескрипты и письма императрицы Екатерины II.− С. 405, 468.
Дубровин Н.Ф. Бумаги кн. Г.А. Потемкина − Тавричеукого: 1774-1788, с. 223, 232.
Дмитренко И.И. Сборник исторических материалов по истории Кубанского казачьего войска.− СПб., 1896.− Т. 3.− С. 55.
Короленко П. Черноморцы.− С.Пб., 1874.− С. 7.
Дубровин Н.Ф. Бумаги кн. Г.А. Потемкина − Таврического: 1774-1788 // СВИМ.− С.Пб., 1894.− Вып. VII.− С. 21.
Там само. – С. 265.
Щербина Ф.А. История Кубанского казачьего войска.− Екатеринодар, 1910.− Т. 1.− С. 48.
Дмитренко И.И. Сборник исторических материалов, т. 1.− С. 96, 110.
Там само. – Т. 3.− С. 204.
Там само. – Т. 2.− С. 39, 305.
Кутузов И.И. Документы.− Т.1.− С. 127-128.
Там само. – С. 113; Дмитренко И.И. Сборник исторических материалов. – Т. 3.− С. 291.
Дмитренко И.И. Сборник исторических материалов. – Т. 3.− С. 286-287.
Там само. – С. 350.
Йдеться про перемир’я між Туреччиною та Росією в ході російсько-турецької війни 1787-1791 рр., що вступило в силу з липня 1791 р. після падіння турецької фортеці Ізмаїл, і поразок, понесених турецькими військами на морі та у Добруджі.
У справі є копії атестата та квитанції, що були видані Є. Клєнову “по взятии турецкой крепости Измаила во время прошедшей войны 1790 г. декабря 11 собственным подвигом своим предпринял доставать в разных местах реки Дуная из потопленных победоносным российским флотом турецких судов пушки, в чем имел совершенный успех. Пушки были отданы им в казну за умеренную плату”. Далі М. І. Кутузов писав, шо Г. О. Потьомкін нагородив Є. Клєнова “благоволя его усердие… в память похвального его поступка” золотою медаллю: РДАДА. – Ф. 1239. – Оп. 3. – Спр. 36638. – Арк. 4. У квитанції, що датується 13 березня 1794 р. й яка була видана Є. Клєнову М. І. Кутузовим в Константинополі, останній відзначав, що “во время командования моего войсками, расположенными в Измаиле и окрестности оного, в течении прошлого 1791 г. с июля месяца октября до половины чисел бывших в Измаиле по торговому промыслу елисаветградский первой гильдии купец Евтей Кленов собственным коштом вынул из реки Дуная противу Измаила и других мест оной рекис затопших судов до время дел с неприятелем” п’ять російських та дев’ять турецьких гармат і 21 якір, які сдав до казни. За це йому М. І. Кутузов сплатив з казених коштів 3528 карбованців 19 копійок. РДАДА. – Ф. 1239. – Оп. 3. – Спр. 36638. – Арк. 8. М. І. Кутузов прихильно ставився до Є.Клєнова. 11 вересня та 20 жовтня 1791 р. Він повідомляв кошовому отаману Чорноморського козацького війська З. Чепізі про те, що віддав Є. Клєнову на
відкуп рибні лови “от Кагула вниз по Дунаю, касаясь отнюдь к Килийским гардам, которые остаються же за войском Черноморским и тех неводов Черноморского войска, которые ниже гардов. С прочих же со всех неводов положено ему брать десятину, также и в Билкове с неводов, которые не
войска Черноморского”. Дмитренко И. И. Сборник исторических документов. – Т. 2. − С. 117. 30 травня 1794 р. М. І. Кутузов в листі з Дубосар до генерал-поручика Г. С. Волконського, який командував військами в Придністров’ї, писав: “Податель сего купец Кленов мне и многим известил и
человек весьма верный”. Кутузов М. И. Документы. − Т. 1. − С. 339.
Про це свідчив наступний факт. 5 липня 1791 р. кошевий отаман Черноморського казачого війська З. Чепіга доповідав М. І. Кутузову про те, що виступив похідною колоною з Тульчи на Манчин по Бабадагській дорозі. Під час руху колони відбувались дрібні сутички з супротивником. В одній з них чорноморець Павло Помело зустрівся зі своїм братом задунайським запорожцем Трофимом Помело. Трофим Помело попередив чорноморців про очікувану від татар засідку. Використовуючи ці відомості, чорноморські козаки вдарили на супротивника з тилу, нанісши йому значні втрати. Дмитренко И. И. Сборник исторических документов. – Т. 2. − С. 302; Щербина Ф. А. История Кубанского казачьего войска. – С. 487.
У справі є копія атестата, що був виданий Є. Клєнову 9 січня 1792 р. в Чорноморській козацькій флотилії військовим суддею А. Головатим, в якому відзначалось: “находящийся у подрядов разных Черноморской гребной флотилии елисаветградский купец Евтей Карпов сын Кленов с самого начала заведения Черноморского казачьего войска, через все время минувшей с Портою Оттоманской войны, по способности и испытанным ысердием в нем и преданности употребляем был по препоручительству моему с ведома и воли главнокомандующего сухопутными и морскими силами покойного высокоповелительного господина генерал-фельдмаршала и разных орденов кавалера князя Григория Александровича Потемкина-Таврического отряжен на турецкую сторону, где разнообразными и полезными доказанными успехами из скопища живущих под державою Оттоманской Порты запорожцев приглася, обратил в общество императорского Верного Черноморского войска всякими случаями через все время пятьсот пятьдесят человек, при которых усердных случаях каждый раз лично он, Кленов, мною его светлости был рекомендован и ощутительным за подвиги пользовался его светлости благоволением. Сие количество по представленным от него письменным донесениям в войско поступило, а затем и после заключения мира равномерно немалое количество казаков им в войско с турецкой стороны по такому же приглашению доставлено, за что он награжден званием полкового старшины, которым войско его удостоивши и считает. В засвидетельствование чего и воздаяние должной справедливости ему относительной за понесенные им на собственном его иждивении труды, как при случаях, равно и при вытаскивании из днепровских очаковских лиманов и из Дуная артиллерии после бывших на флоте сильных сражений, при которых он, Кленов, безотлучно находился” й видано цей атестат. РДАДА. – Ф. 1239. – Оп. 3. – Спр. 36638. – Арк. .5. 21 квітня 1793 р. такий же атестат було видано Є. Клєнову з Чорноморської військової канцелярії. Дмитренко И. И. Сборник исторических материалов. – Т. 3. − С. 595. Є. Клєнова пов’язували з А. Головатим і ділові стосунки. Так, у зв’язку з переводом Чорноморського козачого війська в 1792 р. з Подністров’я на Кубань він придбав у А. Головатого велику садибу в Слободзеї і добре облаштований хутір на р. Турунчук загальною вартістю у 3500 карбованців сріблом. РДАДА. – Ф. 1239. –Оп. 3. – Спр. 36638. – Арк. 6 зв.
Мир між Росією та Туреччиною, який завершив війну 1787-1791 рр., було підписано 29 грудня 1791 р. /9 січня 1792 р./ в столиці Молдавського князівства Ясах.
У справі є свідоцтво Тираспольського повітового нижнього земського суду від 3 лютого 1796 г. про те, що в єлизаветградських купців братів Євтія та Єгора Клєнових у спільному володінні на территорії повіту є рухомого й нерухомого майна на суму 19945 карбованців. РДАДА. – Ф. 1239. – Оп. 3. – Спр. 36638. – Арк. 7 зв.
Є. Клєнов зустрічався з М. І. Кутузовим у Єлизаветграді в травні 179з р. (див. прим. 55). М. І. Кутузов в листі до генерал-поручика Г. С. Волконського в травні 1794 р. рекомендував Є. Клєнова як особу, яка може допомогти вивести з-за кордону до Росії втікачів – солдатів та задунайських запорожців. Кутузов М. И. Документы. − Т. 1. − С. 339-340. Є. Клєнов передав М. І. Кутузову наступні відомості: “По приказанию господина ВИЦЕ-
АДМИРАЛА Осипа Михайловича Дерибаса, исполняя поручения отечества, находился в Константинополе немалое время для подговору возвращения запорожцев в Россию, что и исполнил, неоднократно с ними видясь”. Потім Є. Клєнов повернувся до Хаджибея, а звідти поїхав “сам к турецким берегам через Сулинское и Кедерлезкое ( правильно − Катирлез. − А.Б.) гирла. В Кедерлезе был у запорожцев, много их уговаривал и они дали верное слово, что будут собираться и дадут мне знать. На третий день приезда моего в Аккерман пришла от них запорожская лодка. Пользуясь тем средством, я им дал еще от себя два письма; одно к их священнику и духовнику, а другое к войску их для уверения их и о провианте, и о всем потребном, что они все сие получат от меня по собрании. Находясь в Бендерах нельзя было не применить много числа наших беглых”. РДІА. – Ф. 43. – Оп. 1. – Спр. 83. – Арк. 82.
10 жовтня 1793 р. очаківський комендант підполковник Павлов повідомляв О. В. Суворову, що за відомостями, які були отримані від Є. Клєнова, він вивів з собою з-за Дунаю 20 некрасівців та 42
задунайських запорожці. РДІА. – Ф. 43. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 46.
4 жовтня 1795 р. віце-адмірал О. М. Дерібас повідомляв катеринославському, вознесенському та таврійському генерал-губернаторові П. О. Зубову: “Следуя повелению Вашего сиятельства касательно бывшего турецких запорожцев кошевого Трофима Помела о желании его возвратиться в Россию и вывести всех запорожцев при помощи елисаветградского купца Евтея Кленова, по прибытии моем в Одессу, вызвал его сюда и каковое получил от него показание имею честь представить и притом покорнейше донести, что на основании полученного мною от господина генерал-фельдмаршала и разных орденов кавалера графа Петра Александровича Румянцева-Задунайского от 6-го сентября под № 228 повеления, при сем в копии преподносимого, чтобы достаточные и обстоятельные я мог иметь сведения о происшествиях в Турции, почел я нужным отправить поминутного Помелу за границу в Галас, дав ему двести пиастров, чтобы он явился обратно сюда к 10-му числу будущего ноября. По возвращении его и по отобрании всех сведений, какие он получил там может, буду иметь честь донести Вашему сиятельству. По случаю же переезда его сюда из Турции с малым имуществом и судя по усердию его сиятельству, всепокорнейше просит о пожаловании ему чина штаб-офицерского и об определении ему жалованья”. П. О. Зубов в листі до Катерини II підтримав клопотання О. М. Дерібаса, запропонував зарахувати Т. Помело в “команду де-Рибаса” “для употребления по предложению его к вызову всех запорожцев обратно в Россию, которые видя благо своего начальника, конечно последует его примеру, и для других поручений, которые по заграничным делам возлагать на него иногда нужно быть может”. Дмитренко И.И. Сборник исторических материалов. – Т. 1. − С. 61-63. 17 листопада 1795 р. указом Військової колегії Т. Помело було присвоєно чин секунд-майора “с оставлением его при вице-адмирале Дерибасе”. Оклад він отримав як старшина Чорноморського
козачого війска. В 1798 р. Т. Помело прохав направити його до Чорноморії, щоб він міг “исполнить возложенного на него вызова”. В травні 1799 р. йому було присвоєно чин майора. РДІА. – Ф. 13. – Оп. 2/110. – Св. 155. – 1795. – Спр. 171. – Арк. 2-18; Св. 165. – 1799. – Спр. 63. – Арк. 3. Й надалі російська адміністрація активно використовувала Т. .Помело як закордонного агента. В справах російського дипломатичного агента в Галаці є відомості за 1800 та 1801 рр. про видачу грошей “казаку Помеленку, находящемуся при посылках на службе в разные места”. АЗПРІ. – Ф. 312. – Оп. 575. – Спр. 18. – Арк. 3; Спр. 47. – Арк. 2.
Див. прим. 55, 57, 59. Атестати від 9 січня 1792 р. та 19 травня 1793 р. були засвідчені віце-адміралом О. М. Дерибасом.
Залишено місце для числа, яке не було проставлене.
Датується за змістом.
Некрасовці − донські козаки-старообрядці, які брали участь на чолі з отаманом Ігнатом Некрасовим у повстанні 1707 – 1709 рр. під керівництвом К. Булавина. Після поразки повстання пішли на Кубань, а згодом у 40−х та 70-х рокх XVIII ст. переселились на нижній Дунай. Бачинский А. Д. Некрасовские поселения на Нижнем Дунае и в Южной Бессарабии в ХVIII –начале ХIХ ст. // МАСП. – Одесса: Маяк, 1971. – Вып. 7. В 1801 р. російський дипломатичний агент П. Ренський повідомляв, що розташоване у Кілійському гирлі Дунаю село Жебрієни “состоит из 40 господарей очень зажиточных”, котрих він давно вмовляє повернутись до Росії. АЗПРІ. – Ф. 312. – Оп. 575. – Спр. 47. – Арк. 45. Вірогідно, мова йде про тих людей, про яких пише Є. Клєнов.
За агентурними даними, які мала російська військова адміністрація у 1794 р., в Ізмаїлі було 24 тисячі чоловік: 15 тисяч кріпаків-робітників, 4 тисячі “измаильских обывателей”, 3 тисячі складав гарнізон та 2 тисячі артилеристів. РДВІА. – Ф. 43. – Оп. 1. – Спр. 83. – Арк. 106.
Вірно – Решид-бей.
В 1788 р. кошовим отаманом Задунайської Січі був Гардовий, в 1791 – Яким Кордов. Вірогідно, це і був згадуваний Є. Клєновим Яким Гордов. Масловский Д. Ф. Письма и бумаги А. В. Суворова. – С. 97; Дубровин Н. Ф. Бумаги кн. Г. А. Потемкина-Таврического: 1790-1793 // Сб. ВИМ. – С.Пб., 1895. – Вып. VII. – С. 219.
Сеймени або Великі Сеймени – сьогодні населений пункт в Констанцькому повіті Румунії. Тут розташовувалась Задунайська Січ. І. П. Ліпранді визначає її становище ідентично з Є. Клєновим: “Запорожцы, жившие около Дуная, имели свою Сечу при этой реке в м. Семенах, лежащем несколько ниже Сухого Дуная, около 50 верст выше Гирсова” (сьогодні Хиршова). За його ж відомостями Січ розташовувалась тут до 1805 р. Див.: Липранди И. П. Обозрение пространства, служившего театром военных действий Росси и Турцией с 1806 г. по 1812 г. – СПб., 1851. – С. 52.
Докладніше про поселення задунайських козаків див.: Бачинский А. Д. Происхождение и состав украинско-русского населения Буджака и низовий Дуная конца XVIII − начала XIX в. // ЗОЛО. − Одесса: Маяк, 1967. − Т. 2.
Переговори задунайської старшини про перехід до Росії тривали й надалі. 30 травня 1797 р. російський дипломатичний агент в Галаці П. Ренський повідомляв генеральному консулу в Ясах: “Турецких запорожских войск кошевой 26 числа сего мая приезжал сюда и ночью секретно со своими старшинами был у меня. Я их принял пристойным образом. Они между разговором расспрашивали меня о нашей империи. Я им более не сказал, как только, что имеем великого и милостивого государя, оказывающего ежедневно почти народу милости и прочее подобное сему;
они были очень сему рады и тогда сказали причину своего прихода такими словами: “Мы также слыхали все сие, что теперь слышим от вас, и в той надежде решились неприменно каким бы то ни было способом возвратиться в своем отечестве, только опасаемся, что может быть нас не примут” и
уехали отсюда с тем, что прибывши в свой Кош, написать прошение на имя вашего высокоблагородия, прислать мне. Войска, как они говорят, находится у них 20000. На сие вашего высокоблагородия покорнейше прошу не оставлять меня вашим направлением, ежели пришлют они
прошение, принять ли оное или нет и что я должен им на то сказать”.
І. Северин відповів, щоби П. Ренський вказав задунайським запорожцям на маніфест про амністію. Клопотаня, якщо таке від них буде, використати тільки для попередження російської прикордонної адміністрації про можливість пекреходу їх до Росії. Наприкінці генеральний консул писав: “Пособия же к выпровождению оных с моей стороны сказать не могу. Должно им самым принять к тому благонадежные и деятельнейшие меры”. АВПР. – Ф. 69. – Оп. 1. – Спр. 231. – Арк. 70, 73. Подальшого розвитку ця справа не отримала.
Слід відзначити, що Є. Клєнов надалі продовжував розвідувальну діяльність проти Туреччини, повідомляючи російському уряду відомості про задунайських козаків, про запорожців. Див: Архив графов Мордвинцевых. – С.Пб., 1901. – Т. 2.− С. 169-475; РДВІА. – Ф. МА. – Оп. 163-а. – Св. 17. – Спр. 1. – Спр. 8. Про діяльність Є. Клєнова, як російського розвідника [в збурці] І. І. Дмитренка та в публікації О.І. Маркевича “Об интересных документах, касающихся истории Одессы”//ЗООИД. – 1897.– Т.ХХ. – С.68-70.
##submission.downloads##
Опубліковано
Номер
Розділ
Ліцензія
Авторське право (c) 2020 Чорноморська минувшина
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution-NonCommercial 4.0 International License.
Автори, які публікуються у цьому журналі, погоджуються з наступними умовами:- Автори залишають за собою право на авторство своєї роботи та передають журналу право першої публікації цієї роботи на умовах ліцензії Creative Commons Attribution License, котра дозволяє іншим особам вільно розповсюджувати опубліковану роботу з обов'язковим посиланням на авторів оригінальної роботи та першу публікацію роботи у цьому журналі.
- Автори мають право укладати самостійні додаткові угоди щодо неексклюзивного розповсюдження роботи у тому вигляді, в якому вона була опублікована цим журналом (наприклад, розміщувати роботу в електронному сховищі установи або публікувати у складі монографії), за умови збереження посилання на першу публікацію роботи у цьому журналі.
- Політика журналу дозволяє і заохочує розміщення авторами в мережі Інтернет (наприклад, у сховищах установ або на особистих веб-сайтах) рукопису роботи, як до подання цього рукопису до редакції, так і під час його редакційного опрацювання, оскільки це сприяє виникненню продуктивної наукової дискусії та позитивно позначається на оперативності та динаміці цитування опублікованої роботи (див. The Effect of Open Access).
